Оновлено: 11.12.2023
Застілля із роду в рід приносять безліч висловів та традицій, що беруть свій початок ще за часів Русі. З тих пір і до сьогодні ми продовжуємо дотримуватись деяких із них, адже традиції – ключ до ідентичності народу.
Українці завжди з повагою ставились до свого коріння та до свят, тож застільні традиції це те, що не могло оминути жодного покоління. На сьогодні ми задіюємо не так багато з того переліку звичаїв, які створив наш народ за довгий час свого існування, та поки ми про них пам’ятаємо – наша культура житиме і процвітатиме.
На традиційному українському застіллі було прийнято обирати відповідального, так званого “голову столу”. В обов’язки “обраного” входило слідкувати за порядком під час трапези та ”модерувати” застілля. Місця поряд з ”головою столу” віддавались почесним гостям або ж старшим членам родини.
Українці – гостинна нація, тож ні одне застілля не обходилось без розкішного столу, що прогинався від страв. Не поставити перед гостями вдосталь їжі та питва означало проявити неповагу та виставити себе у дурному світлі. Те ж саме стосується і оформлення столу. На застілля використовували особливий святковий посуд та прикрашали стіл вишитими рушниками, адже для гостей все має бути якнайкраще.
Особливе місце як у побуті, так і у святкуванні українців займала музика. З піснею сіяли, з піснею жали, з піснею прокидались та з нею ж і лягали, тож, очевидно, що звучання пісень та за столом у гарній компанії – момент обов’язковий та абсолютно традиційний.
Застілля – елемент єднання, тож в “програму” обов’язково включався обмін побажаннями та вітаннями, особливо на час урочистих подій та свят.
Звісно ж, в залежності від регіону та родини традиції можуть різнитись та мати відгалуження, але в основі лежить одне – взаємна повага та єдність.
Ця фраза, як і інші подібні бере свій початок в минулому і стосується застільних традицій. Одна із версій полягає у тому, що раніше основним засобом пересування були коні, тож гостям, які приїжджали таким транспортом, перед від’їздом пропонували випити чарку “на коня”, тобто перед дорогою на прощання.
Інша ж версія тяжіє до козацького минулого нашого краю. Для останньої чарки у них існувала приказка: “коню в морду”, тобто чарку не допивали і залишки розбризкували тварині на морду. Козаки вірили, що так кінь запам’ятає запах самогону і у випадку поранення вершника на полі бою зможе привезти його до останнього місця перебування. Та з плином часу воно трансформувалось в просте: “на коня”.
В інших джерелах вислів походить із процесу приготування Варенухи – традиційного українського напою із самогону, яблук, різнотрав’я та іншого. Під час варіння на дні посудини залишався осад, який використовували для лікування ран у коней. Тож якщо гість бачив осад на дні своєї чарки, це означало, що частування закінчилось і вже час іти, а господарі віддавали їм осад, власне, для коня, або ж “на коня”.
Та все ж існує варіація походження, що повністю відкидає козацьке походження вислову. За цією версією цей вислів популяризували у Радянському Союзі після того, як в 1919 році газета “Правда” оприлюднила плакат з лозунгом “На коня, пролетарій!”, після чого фраза швидко пішла у народ, та й через 20 років трансформувалась у звичайний тост на застіллі.
Залишається загадкою, звідки конкретно взявся вислів, що так влучно потрапив до переліку народних тостів, та варіанти є, тож можна обрати найкращий і переповісти легенду друзям на застіллі.
Алкоголь, то одна справа, та частування на українському святкуванні могло сказати про господарів більше, аніж самі вони про себе, тому до цього ставились з усією відповідальністю. Звісно ж, меню могло відрізнятись від родини до родини, але є основні елементи, без яких і ми сьогодні не уявляємо традиційного святкового столу.
Цей перелік – лише невелика частина того, що готували на застілля наші пращури. Та саме ця основа вирізняє справжній український стіл поміж сотень інших.
Пити “на коня” чи ні, то ваш вибір, а ось вберегти традиції – це наше завдання та покликання!
